Я назбираю квітів у саду,
Старенький глечик буде їм за вазу.
Розмову довгу, тиху заведу,
Хай розуміння прийде не відразу.
Ми дуже різні – добре це чи ні,
Судити важко та й, мабуть, не варто.
Мабуть однакові були б нудні...
Чого смієшся? Аж ніяк не жарти,
Ти міг би уявити світ таким,
Де всі, як клони, й думають так само?
От бачиш, сумно, й сперечатись з ким?
До кого пригорнутись? Кому сказати „Мамо”?
Тому, мабуть, і добре так як є,
Одні веселі, щирі й безтурботні…
І різнобарв’я нам життя дає…
Учора, завтра і іще сьогодні.
О. Вишневська