|
|
До сонця квіточка голівку повернула,
Радіючи, що день новий настав,
І листячком мрійливо підморгнула…
«Яка ж ти гарна…» – вітерець сказав.
Її погладив ніжно, обережно,
Вдихнув п’янкий, солодкий аромат
І закохався… палко і безмежно…
Він так кохав лиш років сто назад…
Та квітці байдуже... бо вітрові зізнання
Її не тішать зовсім. Так буває…
У квіточки – своє палке кохання…
От тільки сонечко на нього не зважає...
О. Каспарович
|
