Чи можна в довічний полон захопити,
Ту душу прекрасну, легку, немов вітер?
І в тому полоні плекати й любити,
Найкращі приносити трави та квіти…
На жаль, у кайданах душа помарніє,
Зітруться ті барви, краса потемніє,
Й лиш попіл від неї, як порох повіє…
Душа, немов вітер - бо має надії,
Бо вільна гуляти з вітрами у полі,
Красу дарувати й торкатися долі.
Кайдани й неволя - всі барви стирають…
Немає різниці, як ніжно тримають…
О. Вишневська