В середині літа в Україні святкують одне з найдавніших, найсвоєрідніших і найяскравіших свят – Івана Купала. Це свято – день літнього сонцестояння – припадає на 7 липня і сходиться із святом народження Іоанна Хрестителя. Святкували його ще наші пращури-язичники, вшановуючи Дажбога – бога Сонця. Існувало повір'я, що сонце цього дня "грає" на світанку - переливається усіма кольорами веселки, купається у власних променях.
Разом із вранішнім сонячним променем в кожну оселю мала зазирнути і добра доля. Вона не обходила і того, хто пірнав у теплу купальську воду або хоча б умивався нею. Якщо дівчина до сходу сонця зачерпувала цю воду з річки, озера чи криниці і в її дзеркалі бачила свою вроду, то вважалося, що всі хлопці любитимуть її.
З першими променями сонця знахарі і ворожбити відправлялися на пошуки чар-зілля. Серед травників купальське свято було відоме як Іван-травник, Зільний Іван, Копальний Іван. По всій Україні вірили в цілющу дію трав, зібраних уранці на Івана Купала. Таке зілля називали іванками. Його святили у церкви і зберігали на покутті, під образами, давали людям чи худобі від недуги, обкурювали ним приміщення. Під час грози пучки іванків викидали з хати на вулицю, аби не вдарила в житло блискавка. Кожна жінка в селі знала, яке зілля треба збирати: золототисячник – від золотухи, ведмеже вухо – від наривів, ромашку – дітей поїти, полин – від живота. Коли рвали іванки, то примовляли: „Земля-мати, благослови мене траву брати”.
На заході України подекуди святкували день Івана Лопуха. Лопухом, який вважався оберегом від нечисті, обтикали стріхи, його листя також вішали на двері і огорожі.
Основні символи свята, навколо яких відбувалися дійства, - купальський вогонь та Купало (Марена). На Поділлі, Волині та Наддніпрянщині, дівчата робили Купало з гілок верби або цілого деревця, яке прикрашали квітами, вінками і стрічками. На Полтавщині Купалом було солом’яне опудало, вдягнуте у жіночу сорочку, а на голові квітчали стрічки або намисто. У деяких селах Купало майстрували з дерев’яними руками і на них чіпляли вінки. Таке опудало називали Мареною.
На свято Івана Купало дівчата і хлопці виходили із співами за село, обкладали Купало соломою та кропивою і запалювали. Коли вогнище спалахувало, вони бралися за руки й перестрибували через вогонь. Якщо пара не роз’єднувала рук, то це був знак, що дівчина з хлопцем одружаться.
На Київщині ще до схід сонця дівчата насаджували на довгу тичку віника і бігаючи вулицею, співали насмішкуватих пісень про хлопців. Хлопці віднімали віника, ламали його і теж співали жартівливих пісень про дівчат. По обіді дівчата знаходили гілку вишні, один із сучків якої нагадував голову, а два інших – руки. Вишню увивали вінками, квітами, намистом та стрічками – це теж Марена. Одна з дівчат несла Марену за село, інші, співаючи, супроводжували її. Там навколо Марени водили хороводи.
Як темнішало, хлопці відбирали Купало у дівчат, обривали з нього вінки і квіти, а деревце топили. Насамкінець молодиці й дівчата, приносили вареники, голубці, бублики та інший почастунок і влаштовували спільну вечерю.
Особливо привабливим для дорослих і дітей було купальське вогнище, розпалене поблизу обрядового дерева. З цього багаття і починалося свято. Хмиз підпалювався "живим вогнем", який добували тертям тріски об старе колесо ("собити" - так на західноукраїнських землях називали процес добування "живого вогню", "собіткою" іменували і саме купальське свято). Кожний, хто приходив увечері до багаття, мав принести дерев'яний уламок, яким можна було б підгодувати вогонь. Того ж, хто з'являвся з порожніми руками, чекало покарання. Жартували: "Хто прийде без поліна, той піде без коліна". Господарі проганяли крізь вогонь худобу, щоб відігнати від неї нечисть. Матері спалювали сорочки хворих дітей, аби у купальському багатті зникли їхні хвороби. Купальські вогні горіли по всій Україні. Їх не гасили – вони мали самі дотліти до останку.
Увечері проти Купала і на другий день діти теж бавилися в Купало. На Чернігівщині вони насипали купу піску і встромляли в нього жмут кропиви. Ставали навпроти, а один хлопець – „сторож” – підходив ближче, і всі разом починали співати. Хлопець, що стояв першим, біг і перестрибував через Купало. За ним усі інші. Якщо хтось зачіпав Купало, „сторож” жалив його кропивою по ногах. Так бавилися цілий вечір. Наприкінці несли Купало до річки та кидали у воду.
Пізно вночі, після потоплення Купало, дівчата починали ворожбу. Вони пускали на воду вінки із запаленними свічками і співали. Якщо вінок плив рівно і свічка не гасла, то це був знак, що дівка скоро піде заміж, якщо крутився на місці – ще дівуватиме. Коли вінок запливав далеко і там приставав до берега, в той бік дівці й заміж іти.
На Полтавщині побутував ще й такий звичай. Пущений на воду вінок переймав хлопець – наречений дівчини. Кожен парубок знав свій вінок, бо дівчата плели їх так, аби можна було розпізнати: вплітали велику квітку – червону чи білу, або перевивали барвистими стрічками.
Існує багато повір’їв щодо купальської папороті. Вважалося за велике удачу знайти в купальську ніч цю чарівну невловиму квітку. За переказами, процес „полювання” проходив так. До поміченого завчасно куща папороті сміливець вирушає звечора. Розстеливши довкола росли освячену дванадцять разів скатертину (в якій освячувалася паска на Світле свято), він окреслює навколо себе коло стільки ж разів освяченим ножем, окроплює його свяченою водою і тоді починає молитися. Чорти добираються всіляких способів, аби залякати сміливця: накидаються звірами, повзуть вужами, оголошують свистом, кидають камінням, гілками та іншим. Тому, хто стереже цвіт папоротті, радять не озиратися і не боятися нічого, тому що чорти мають силу тільки до кола, окресленого освяченим ножем. О дванадцятій годині папороть розцвітає, і тієї ж миті квітка злітає на розстелену скатертину, яку треба швидко згорнути і сховати за пазуху, а ще краще – зробити розріз у шкірі лівої руки, заховати туди квітку і бігти, не озираючись на жахи. Страхіття, які супроводжують процедуру здобування квітки, бувають такі великі, що їх звичайно ніхто не витримує, і власником чудесного талісмана можна стати хіба випадково, причому чорти, врешті решт, все ж умудряються відібрати його собі.
Ось таке чудове, загадкове та пеповторне свято нас чекає зовсім незабаром.
